Категорії
Блог

ЇХ НАЗИВАЛИ БОКОРАШАМИ…

У др.пол. ХІХ ст. сплав лісу відігравав важливу роль в житті населення Українських Карпат, а на Рахівщині давав чи не найбільший заробіток. Людей, що сплавляли ліс по  гірських річках, називали бокорашами. 

Склад деревени в Рахові на водоканалі

З першої половини ХVIII ст. до середини ХХ ст. у верхів’ях Чорної та Білої Тис та їх притоках існували дерев’яні греблі (клявзи-гаті), що використовувалися при сплаві лісу. Це були дерев’яні зруби-клітки, що заповнювалися камінням і містили тисячі кубометрів води, зі спеціальними шлюзами, що відкривалися за потреби. Будували їх місцеві майстри. Загальна кількість таких гатей на Рахівщині була 21.

Гать вкрита драницями

Перший законодавчий акт щодо лісосплаву вийшов у 1842 році, а у 1952-му вийшов більш повний лісовий закон (обидва документи прийняті за часів Австрії). В останньому був окремий розділ «Про транспортування лісової продукції», що встановлював чіткі правила. Так, сплавляти ліс відтоді можна було лише маючи спеціально виданий владою патент (концесія), термін якого обмежувався 3 роками і встановлював чіткі норми, режим користування та періодичність сплаву. Цей документ також зобов’язував відповідальних компенсувати населенню збитки від лісосплавної діяльності, такі як: руйнування доріг, річкових млинів, мостів та берегових укріплень; замулювання русла річок. 

Ліс сплавляли з квітня по листопад, двічі на тиждень – у середу і суботу, в 8.00 до 14.00. За один день на водній артерії могли гнати від 100 до 150 плотів. Перед сплавом деревину сортували, «зверчували» свердлами та зв’язували «гужвами». Тонші частини шли наперед, грубіші – на задню частину плотів. Так утворювалися дараби (менші плоти) та бокори (кілька поєднаних між собою у довжину дараб). Ширина передньої частини дараби-бокора становила 4-5 м., задня могла досягати 30-ти, а бокор у 2-3 рази довший. Сформовані дараби чи бокори випускали з кожної гаті у чітко визначений час, з інтервалом в 10-20 хв. 

Підготовка дараб до спуску.

На підготовку дараб бокораші мали 2 дні. На кожній гаті працював також гатяр, що слідкував за дотриманням норм: визначав розміри дараб та бокор, стежив за течіями води в річках і потоках, звіряв час, щоб уникнути зіткнення плотів з різних гатей. За 40-60 хв. до початку сплаву одночасно з усіх гатей спускали певну кількість води, тому що швидкість плотів випереджала швидкість течії.

Дараби на закруті – повороті на 90 градусів в смт. Ясіня

Керували плотами бокораші. У передній частині дараба чи бокора з кермом (опачинами) стояло 2-3 чоловіки, а на останній частині – ще один, що утримував стабільність конструкції.  Для сповільнення руху плоту використовували своєрідне гальмо («волоцюгу») – велике необтесане дерево, прив’язане до задньої частини плоту. 

Бокорашами могли стати тільки сміливі, сильні, здорові та спритні чоловіки. Одним з таких був Василь Щорбан, родом з с. Богдана-Видрички, що разом з товаришем став Героєм соціалістичної праці в часи Радянського Союзу за перемогу в всесвітньому змаганні лісорубів у Канаді. У цьому відео 1968 року чітко видно, як в радянській хроніці на прикладі відважних бокораш, а точніше «лесосплавщиков бригады коммунистического труда», демонстрували «палке бажання радянських людей» достроково виконати 5-річний план розвитку. 

 Ця професія вимагала неабиякої сміливості. Іноді спуски були такими крутими, що бокораші мусили зіскакувати на берег і пробігати частину шляху, після чого заскакувати на плоти, якщо вони не розбивалися при спускові. Випадки загибелі плотогонів були непоодинокими. Так, між 1945 і 1956 роками лише в одному з урочищ, між с. Вільховатим і Берлибашем-Костилівкою (з закрутом майже 180 градусів), потонуло 7 чоловік.

Ось як описує небезпечне ремесло бокораша історик Микола Ткач: «Однієї безстрашності тут, очевидно, було замало. Треба було швидко приймати рішення, мати добру реакцію і ще кращу пам’ять – досвідчений бокораш мав знати кожен вигин («кривулю») річки, кожен виступ каменя, мілину чи гряду. У кінці 40-х – на початку 50-х років ХХ століття деякі люди казали, що на водія можна вчитися 3 місяці, а на бокораша може і життя не вистачити. Під тиском течії навіть грубі» бервена» ламалися як гілки, а всі плотарі опинялися у страшній небезпеці. Така вже професія бокораша. На ризикованому ремеслі спеціалізувалися цілі родини і навіть села, що в першу чергу на Закарпатській Гуцульщині стосувалося Ясіня, де формувалися бокори, і Богдана, звідки сплавлялися тільки дараби із за небезпечності сплаву. Характерно, що жінок до цього промислу категорично не допускалися, а їх роль полягала в тому, щоб підготувати своїм чоловікам їжу, прийти в потрібний час до річки і в момент, коли пліт пропливав мимо – закинути клунок, або передати його з моста чи кладки. Горілку бокораші офіційно отримували від керівництва – по літру на кожного. Коли хвилі чи «габи» від вершечків підводного каміння не давали одягу можливості висохнути, а ноги постійно були мокрими, горілка була – лише засобом для підтримки імунітету, в першу чергу для розтирання замерзлих ніг, рук чи грудей». 

А так Микола Ткач описує робочий одяг плотоводів (зокрема, і бокарашів із смт. Ясіня): «Вони одягали домоткані «гачі» (штани) із овечої шерсті (вони називалися «верченими», адже були дуже вузькі, щоб не перешкоджати швидкій ходьбі під час сплаву), вишиті сорочки, на голові були крисані (капелюхи), взувалися в шкіряні постоли з вовняними «капчурами» або онучами, на плечі, поверх сорочки, накидали киптарі виготовлені з овечої шкіри з вовною всередині. А в зубах диміли «піпи» (люльки). Робочий одяг («вберьи») здебільшого був сірої або темнуватої барви, на відміну від святкового вбрання. Іноді на ногах у плотогонів були «раки», щоб міцніше стояти на» бервенах», адже вони були слизькі від залишків смоли і води.
Однак, незважаючи майже на однаковий одяг у бокорашів із ясінської і богданської долин, між ними була деяка різниця. Зокрема, лише по кресанях можна було відрізнити котрі з них сплавляють бокори із Ясіня, адже капелюхи були дещо видовженої форми з «крисами»(нижчої частини капелюхів) вверх і прикрашені пір’ям із птахів (орла, сокола). А у плотогонів із Богдана у капелюхів «криси» здебільшого були опущені донизу і пір’я було не таке вишукане. Зовнішній вигляд ясінців був більш гоноровий і вони завжди ходили з досить високо піднятою головою
». 

Одним із кінцевих пунктів прибуття бокорашів Рахівщини було смт. Великий Бичків. Тут керманичі плотів сходили на берег, отримували заробітну плату від управи, та починали свій шлях додому (40-60 км. назад), який їм не оплачували. Верталися домів пішки, рідше – потягом. Відповідно, значну частину заробітку вони залишали у корчмах, зайшовши туди перекусити. Бувало так, що їх напідпитку обкрадали і вони поверталися додому майже ні з чим.

Дараби на пристані у Великому Бичкові.

З Великого Бичкова бокори, що мали довжину в 50-100 і більше метрів, відправлялися спокійною річкою під керівництвом інших бокорашів аж в Угорщину, а іноді й далі – до інших кран Європи.

Востаннє по Тисі дараби й бокори пливли в 1960-1970-х роках. На той час на Рахівщині вже почали функціонувати спеціальні вузькоколійки для транспортування лісу, також були прокладені шосейні дороги. Все це привело до того, що лісосплав по Тисі перестав бути рентабельним, а професія бокараш зникла з життя населення Карпат.

Всі дані та фото взяті зі статті «До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Технологіяформування лісосплаву та сплав лісе на Закарпатській Гуцульщині».